- Ладен забитися на що завгодно, що незабаром ти сама до мене прийдеш з пропозицією руки та серця. На коліно можеш не ставати, але обручка обов’язково.
Він дивився на мене, здавалось, цілком серйозно. Але в його гарних світло-карих очах у самому розпалі була вечірка грайливих підвипивших бісиків.
- Угу. Звичайно. Яке ж освідчення без обручки? Ось тільки гляну, коли я вільна. (Відкриваю календар в телефоні.) О, якраз в цей четвер є віконце. Лишилося перевірити погоду. 60 відсотків, що буде дощ. Отож, домовились. Чекай на мене після дощику в четвер.
- Люблю тебе безмежно. І з кожним твоїм словом все сильніше.
- Не можу відповісти взаємністю. Не навчена брехати. Але, щоб не здатися неввічливою, скажу так: «Мене тішить твоя увага. Щиро дякую!» На жаль, мушу йти.
- Так, так, звичайно. Не буду затримувати. Усе одно ми дуже скоро побачимось. Бувай!
- На все добре!
Я з великим задоволенням виходжу з метушливого ресторанчику на вулицю, де тихий вересневий вечір вже охолодив повітря і неквапливо почав розпалювати на небі зірки. Вдихаю на повні груди прохолодне повітря та йду до своєї автівки. Дорогою мимоволі посміхаюсь, згадуючи свого нового знайомого. Він таки достобіса гарний, така собі зваблива святість. Дуже чемний, з гарним почуттям гумору. Я давно не бачила таких красивих чоловіків. Кажуть, для чоловіка зовнішність не головне. Але ж як приємно мати біля себе таке сильне м’язисте чудо, з гарним відкритим обличчям та осяйною посмішкою. А ці губи!.. Рятуй-милуй, що то за краса. Так, стоп! Щось Вас, Катерино Максимівно, не туди несе. Не дивно. Чоловіка у мене не було вже, дай Бог пам’яті, десь з півроку.
Добре, що роботи чимало. Хоча, як добре. Мій невеличкий бізнес зараз в кризі. Тішить, що це не я докерувалась, а клята пандемія підкосила мою молоденьку турфірму. А як все феєрично починалось! У мене завжди виходило робити цікаві тури за помірні гроші. Я люблю цим займатись. І все йшло добре, допоки не стався світовий локдаун. А, як відомо, закриті кордони не дуже сприяють розвитку туристичного бізнесу, я б навіть сказала, шкодять. Але виплати за кредитами та оренду ніхто не відміняв. Отож, і бігаю, як у попу поранений боєць, у пошуках грошей та намагаючись домовитись про відстрочки. От і сьогодні повинна була тут зустрітися з людиною, яка хоче вкластися в мій бізнес. Це було б чудово, якби в мене з’явився партнер в ці нелегкі часи. Але зателефонував його секретар і повідомив (перед цим разів з двадцять вибачившись), що у шефа з’явилась якась дуже термінова справа і наша з ним зустріч переноситься на завтра. Він заїде до мене в офіс, якщо моя ласка, звісно. Та куди ж без ласки, особливо в таких делікатних питаннях як гроші та доля власного бізнесу. Погодили час і розпрощались.
Тільки-но я зібралася йти, як до мене підійшов мій сьогоднішній знайомець. Але на той момент, він був незнайомець. Він представився як Максим (тезка мого тата, вже щось рідненьке) і запропонував випити кави, а якщо моя ласка, то й повечеряти разом. Він пригощає. Моя ласка сьогодні була безмежна. Вдома їсти все рівно немає чого. Але за себе я заплачу сама. Якщо його ласка, звісно! Він посміхнувся своєю гіпнотичною посмішкою та погодився, за умови, що він обере та оплатить вино. Вдарили по рукам.
Вечеря була чудова. Знаєте, як ото у всяких жіночих книжечках та мелодрамах - «наче ми сто років один одного знали», ля-ля конопля. Але от в кінці трапився один курйоз – Максим зробив мені пропозицію руки та серця, своїх звісно. По-нашому, освідчився. Ну от шо я мала сказати? Звісно «Дякую!». Мовляв, потішена надзвичайно. Приємно мені страх як. Але мене турбує таке поверхневе ставлення до настільки серйозного питання. Та й чи не зарано йому одружуватись на першій ліпшій? В своїй кандидатурі я, звичайно, ні разу не сумніваюсь, вибір вдалий, але його я геть не знаю. Отож, вибач, друже, вимушена відмовити. А він мені: «Подумай добре. Я двічі пропонувати не звик, а на тебе як на дружину вже налаштувався. А я завжди отримую те, що хочу». Я йому: «Ого, заявочки! Вибач, сонечко, але мою відповідь ти почув». А він мені, тепер, мовляв, єдиний вихід, щоб я йому освідчилась. А він відповість «Так.» Я сказала, що це якесь збочення і врядчи він дочекається від мене чогось подібного. Ну, а далі ви знаєте. Дивний він якийсь одним словом, але таким гарнюням можна пробачити. Нам з ним дітей не хрестити. Сподіваюсь.
Зраночку, причалапала я в офіс у такому собі настрої, та чого там, у жахливому настрої. Прийшло повідомлення з банку, що у відстрочці мені відмовлено. Єдине, що пеню почнуть нараховувати з наступного місяця. Вони там у банку просто сама людяності сьогодні! Мабуть, місяць у Меркурії, а в лісі вмерла якась хворенька тваринка. Не встигла заварити собі кави, як Всесвіт подав сигнал, мовляв, Катеринко, не час розслаблятися. Сигнал прийшов ногами Олега Семеновича, мого орендодавця, і сказав його ротом, що мені до кінця тижня треба виїхати кров з носу, бо сюди в’їдуть люди, які можуть собі дозволити оплатити оренду, а не такі голозаді симпатяжки як ми. (Звучить так, наче ми якісь гомодріли червонозаді, прости Господи) Але за те, що ми такі гарнюні він нам пробачить оренду за півмісяця. Ну, типу прощальний подарунок. І на тому дякую, добрий Ви чоловік. І це я без жартів.
Можете уявити мій стан, коли прийшов час домовленої зустрічі з моїм можливим, як тепер стало абсолютно зрозуміло, рятівником. Якщо ми з ним не домовимось, мені усьо, знімайте ласти – наплавались.
І от сиджу я собі спокійно, нікого не чіпаю, чекаю на диво. І тут реально сталося диво. Перед моїми чарівними, але засмученими очима, постав вчорашній Максим, той, який трошки дивний, але гарний.
- Привіт! Встигла скучити чи мені зайти пізніше?
- Привіт! Чудова думка! Дійсно, піди, будь ласка, десь потиняйся. У мене зараз дуже важлива зустріч.
- Ось як. Боюсь, що якщо я піду тинятись, зустріч не відбудеться.
- Зрозуміло. Ну що ж. Тоді треба більш офіційно. Доброго дня! Заходьте, будь ласка. Сідайте. Кави?
- Ти мене лякаєш. Маю на увазі, розумна, аж страх.
- Я ще вчора почала здогадуватись. Я ж не дурочка якась.
- Зрозуміло. А скільки тобі років, до речі?
- Недоречне запитання. До того ж, я думаю, ти знаєш.
- Звичайно, знаю.
Поки я готувала каву, він зручненько вмостився в моєму кріслі.
- Зручно?
- Так. Мені подобається цей офіс. Думаю, мені тут буде добре працюватись.
- Ми ще ні про що не домовились. До того ж нас виселяють.
- Я знаю.
- Так це ти? Бога не боїшся? Встромляєш ножа в спину, безсовісне створіння?
- Допомагаю прийняти єдино правильне рішення. І нікому нікуди не потрібно буде переїздити. Суцільний профіт!
- Це шантаж та брудні маніпуляції, інтриган чортів! Не думала, що ти такий!
- Я не розумію, в чому проблема? Я тобі зовсім не подобаюсь?
- Я ТЕБЕ НЕ ЗНАЮ!
- Головне, що я тебе знаю.
- Звідки?
- Зі школи.
- Чому я тебе не пам’ятаю?
- Тому що старшаки ніколи не звертають увагу на менші класи.
- Так ти ще й малолітка?
- Я на 2 роки від тебе молодший. Ти щось маєш проти молодшого чоловіка?
- Та ні. Це не так і погано. Молодший навіть краще. От у мене у подружки, мама сильно молодша від тата, так вона каже… Стоп! Що це за розмови? Я чудово розумію, до чого ти ведеш.
- А я нічого і не приховую. Ти знаєш, що я хочу. Я сиджу тут і терпляче чекаю твого освідчення.
- Ну-ну! Посидь-посидь! Дивись не посивій.
- До речі, як завше права. Ти теж не молодшаєш. А ще й старша. Так що ліпше не тягни кота за яйця. Ну ж бо. Скажи мені «Одружись на мені!» Все дуже просто. І я вирішу всі твої проблеми.
- Пішов геть! Я серйозно! Ти загрався і це вже не смішно!
- Так я й не жартую.
- Забирайся геть! – я вже не стримувалась. Хотілось виштовхати його за двері стусанами. Але це якось не личить поважній бізнес-пані. Та й він занадто здоровий.
- Ні.
На відміну від мене від був суцільний спокій, прямо архієпископ дзен-буддизму, щоб воно не було таке.
- Добре! Тоді піду я!
Стрімко розвернулась, але не встигла пройти й декількох кроків, як він підскочив до мене й схопив за руку. Рвучко повернув до себе і міцно вчепився в мої руки.
- Мені боляче! Що ти робиш?
- Ми залишимось тут, поки не домовимось, що робити далі. Твої проблеми самі себе не вирішать.
- Авжеж! Але якщо я буду стояти тут з тобою, це також нічого не змінить на краще.
- Як знати. Швидше навпаки. Просто скажи ці нещасні декілька слів і все буде добре. Я обіцяю.
- Ти хворий?! Я не збираюсь одружуватись з тобою. Все. Крапка. І не смій мене тримати. Я не твоя власність.
Я щосили штовхнула його і вирвала руки. Тільки-но зібралась розвернутись і піти, як він схопив мене за плечі. «Ти моя!» - прошелестіли швидко і ледь вловимо, наче подих вітру, його слова. Я відчула його губи на моїх. Інстинктивно уперлась руками йому в груди, бажаючи відштовхнути. Але він занадто міцно тримав мене за плечі. Та продовжував цілувати пристрасно, до болю. Я була геть спантеличена. Водночас, десь там в моїх грудях почало розгоратись бажання. Бажання ніжності, ласки, кохання. Він наче відчув це та стишив натиск. Його губи з вимогливих перетворились на суцільну ніжність. Стало так солодко! Я заплющила очі та віддалась почуттям. Я наче летіла високо в небі, падала та піднімалась. Це було чудово! Опам’яталась я на диванчику в моєму кабінеті. І то лише тому, що він закінчив цей довгий дивовижний поцілунок й відсторонився. Коли я відкрила очі, перше, що я побачила було його ледь усміхнене обличчя.
- Ти наче збиралась йти? – він був неабияк задоволений собою.
А ось я собою ні. Тепер він буде думати, що заволодів мною.
- Збиралась, значить піду.
І пішла. Правда недалеко. Бо куди ж я піду, офіс відкритий. Спустилась в кав’ярню на першому поверсі. Хоча кава вже вухами лилася, та хотіла дати час тому божевільному звільнити поки що МІЙ офіс від своєї присутності.
Та не так сталось, як бажалось. Мій телефон ожив у мене в кишені. Номер був незнайомий. Я підняла трубку й почула вже добре знайомий Максимів голос. Він демонстративно ввічливо попросив мене як умога швидше повернутися в офіс.
Коли я прийшла, він сидів собі на диванчику, на якому я його залишила, переглядав щось в телефоні та задоволено посміхався.
- Але ж! - протяжно сказав Максим, помітивши мене. - Зайченятко моє сонячне, де тебе носить? Я не наймався охороняти твоє майно.
Зайченятко? Ой, рідненький, ти навіть не уявляєш, які кровожерливі бувають зайці.
- Козлику мій причмелений, тебе ніхто не просив нічого охороняти. Я, грішним ділом, сподівалась, тебе тут не побачити. Але ж ні, не з моїм щастям.
- Кицюня моя ніжна, а я завжди радий тебе бачити. Навіть, коли ти починаєш творити всяке… непотребне.
- Орангутангчику мій набридливий, змушена говорити прямо: “А чи не пішов би ти!” Можливо, в твоєму житті, крім того, що бісити мене, є ще якісь справи.
- І знову ти права. Мені час. Скоро побачимось!
- Сподіваюсь, не скоро.
Знала б я, що скоро буду сама його прохати якнайшвидше зустрітися. Чорна смуга в моєму житті вперто не хотіла закінчуватись. Більше того, темрява згущувалася.
Сьогодні у моєї мамульки-красотульки День Народження, та ще й ювілей. Батьки запросили рідних та друзів у наш улюблений сімейний ресторанчик на набережній. Мама попросила причепуритися. Потапенки прийдуть зі своїм старшеньким, а він у них бізнесмен, красень, спортсмен, майже не п'є, одним словом - дуже і дуже! Я “обожнюю” (зверніть увагу на лапки!), коли мамзель моя починає “займатися” мною. З глибокого дитинства мене лякає оце її: “Так, треба зайнятися дитиною!” Після цих слів нічого хорошого не жди. Це може закінчитись усім, чим завгодно, наприклад, музичною школою, репетиторами з усього, що треба й не треба, викинутими на смітник моїми улюбленими джинсами, бо “тьотя Люся сказала, що це не штани, а якесь срамовисько” і тому подібне. Дякувати Богу, її напади “відповідального батьківства” тривали недовго. Але коли вона була в процесі, їй краще не заперечувати, бо потім “стихію не вгамувати”. Отож, я нап’яла моє саме “красиве платтячко”, зачесалась, нафарбувалась і поїхала в ресторан. Там уже майже всі зібралися. І Потапенки з сином, також.
Вечірка набирала обертів, коли з'явився ще один гість. Цього чоловіка я бачила вперше. Помітивши його, батько напружився і зразу став серйозним. Незнайомець подарував мамі букет нічогеньких троянд, представився батьковим партнером по бізнесу. Судячи з реакції мого татка, партнер з нього так собі. Тільки-но він хотів сісти за стіл, як тато рвучко підійшов до нього та запропонував вийти-подихати. Я, як-то кажуть, одним місцем відчула що зара щось буде і явно не хороше. Отож, підвелась з-за столу та теж пішла “подихати”. Якраз вчасно. Мій татко саме взяв за грудки цього недоробленого “партнера” і кричав йому в обличчя щось на кшталт: “Якого (пі-пі-пі) ти сюди приперся! Я тобі вже сказав, що все віддам, до останньої копійки! Це сімейне свято і я не пам'ятаю, щоб запрошував тебе!”
Незнайомець відірвав від лацкану свого піджака його руки й відповів: “Авжеж, віддаси. І, авжеж, не запрошував. Я просто хочу, щоб ти зрозумів, що я знаю все про тебе, про твою родину, про твою симпатичну дочечку. (Він повернув голову й, з кривою усмішкою, подивився на мене.) І якщо, не дай Боже, не дорахуюсь хоч копійки, перша відповідатиме за це саме вона. А часу у тебе залишилось всього нічого - три дні. Так що, думай. І бережи родину!”
Він підійшов до мене впритул, глумливо посміхнувся прямо в обличчя. Батько кинувся до мене. Але чоловік повернувся й неквапливо пішов до виходу.
- Тату, що відбувається? Скільки ти винен?
- Маленька, вибач за це. Ти не повинна була….
- Тату, скільки?
- 300 000.
- В чому? Яка валюта?
- Євро.
- Твою ж душу мать! До кого вже звертався? Чому мені не сказав?
- Ну, котеня, що тобі говорити. Я знаю, в тебе зараз в самої тяжкі часи. Та й соромно, довірився як якийсь малолітка цим… бандюкам. А питав уже у всіх. Назбирав тисяч під 50. Зараз у всіх справи йдуть не дуже.
- Отож, залишилось 250? Вірно?
- Так.
- Дай мені хвилинку.
Зараз я була дуже рада, що тоді в офісі Максим подзвонив мені і тепер я мала його номер. Надія у мене була тільки на нього. Отож, я тяжко зітхнула й, через “не хочу”, набрала його. Він досить швидко відповів, мабуть, якраз тримав телефон у руках.
- Привіт, сонечко! Несподівано!
- Привіт! Мені потрібна твоя допомога. Терміново!
- Про що йдеться?
- Ти можеш позичити мені 250 тисяч євро?
- Як швидко вони тобі потрібні?
- Через три дні крайній термін.
Він на хвильку задумався. Потім відповів:
- Так, я можу знайти таку суму до потрібного часу. Але мої умови ти знаєш. Вони лишаються незмінні.
Я заволала в трубку:
- Це не гра, придурок! Все дуже серйозно і зараз не до твоїх пікаперських штучок!
- Не раджу ображати людину, у якої збираєшся позичати гроші. І це ніякі не “штучки”, це мої умови.
- Вибач! Я просто втомилась від цього всього. Ти хоч розумієш, як це виглядає? Наче я продаюсь за 250 тисяч!
- Ну, по-перше, не так вже й дешево. А по-друге, це ж позика, а не передплата. Але якщо бажаєш, можеш не віддавати. І тоді думай, що хочеш.
- Добре. Давай зустрінемось і поговоримо віч на віч.
- Коли?
- Сьогодні.
- Я скину тобі адресу. Приїзди.
Викликаю таксі. Підійшла до батьків, попрощатися. Батько зразу пильно глянув на мене, а мама накинулась:
- Чому так рано? Ще торту не було!
- Завтра зранку дуже важлива зустріч. (Не можу ж я їй сказати, що зараз їду до малознайомого чоловіка, щоб зробити йому пропозицію, щоб він позичив мені 250 тис. євро. Уявляю її реакцію! Ні, краще не уявляти!)
- Так а торт?! Я зараз, почекай, візьмеш з собою.
- Ні, мамцю! Я не люблю торти, та й таксі вже чекає!
Ледь вирвалась! І ось їду я така вся в бентезі і задумі. Та ще й куди? Як виявилось, за адресою, що скинув Максим, знаходиться шикарний готель. От і думай, що хочеш. Але я налаштовуюсь на краще. Ота така я придуркувата оптимістка! Я сподіваюсь, що я зможу нарешті поговорити з ним серйозно, пояснити наскільки це важливо для моєї родини і уникнути цього “дитячого садка” з дурнуватим освідченням.
Прибувши на місце, прямую на ресепшн аби розпитатися, де я можу знайти Максима. Виявилось, що в готелі є відкритий басейн з підігрівом, а в тому басейні плаває моє горечко.
А й справді! Он він широкими впевненими рухами розсікає гладь води. Як же красиво він пливе, аж замилувалась! Дала сама собі уявного ляпаса. Прийди до тями! У тебе є місія! Крокую до нього. Він якраз підпливає до бортика.
- Привіт! Поговоримо? - запитую.
- Звичайно! Але спочатку… Ти знаєш.
- Я думала, ми поговоримо як дорослі люди.
- Ми саме так і робимо.
- Ні! Подивись на мене! Уважно подивись! Схоже, що я жартую? Чи, може, це все схоже на флірт?! Для мене все дуже серйозно! Йдеться про мою родину!
- Я розумію. Але тобі потрібно прийняти рішення. Це просто. Ти або тут і зараз просиш мене одружитися на тобі, або ми закінчуємо цю розмову і розходимося по своїм справам. Все просто!
Я не можу передати словами, яка я зла на нього! Я ладна вбити його! Тут і зараз! Ось це залюбки! Але… те, що він хоче...Я не можу! Мої вуста під таке не розраховані! Він мовчки дивиться на мене знизу вгору. Добре, мала, збирися! Уяви, що це він потребує твоєї милості. В чомусь так і є! Просто скажи це! Отримаємо гроші, а далі розберемось... по ходу п'єси. Ковтнула слину… і сказала:
- Виходь за мене, милий!
Він ледь здивовано підняв брови і посміхнувся:
- А обручка?
От же ж педантичний засранець! Випустила вогонь через ніздрі! Все що є, це каблучка у мене на пальці. А ще думала - вдягать, не вдягать! Як знала! Знімаю її, тицяю йому:
- На! Щоб тобі!
- Вона жіноча!
- Не хочеш, як хочеш!
І я замахуюсь, аби викинути її. Десь туди в глибини басейну. Нє, щоб подумать, як її потім звідти діставати! Але Макс, мабуть, так і подумав.
- Ні, ні! Все нормально! Підійде й така!
О, здається, він починає розуміти, з ким має справу! Але, якого х.. хрестика?! Він сильно смикає мене за руку з каблучкою і я, звичайно, падаю до нього в басейн... і обійми.
Він спочатку ловить мене, а потім намагається повторити свій трюк в офісі і лізе з поцілунками. Але я вже не та наївна дівчинка! Я замахуюсь аби дати йому достойну відсіч, прям по його самовдоволеній фізіономії. Але знову “невдача спіткала радянську спортсменку”! Він вдало перехоплює мою руку і … знову вп’явся в мої губи. Та цього разу я не дозволяю собі зачудуватися його поцілунками. Ні, не цього разу! Я щосили пручаюсь і таки відштовхую його! Тут і зараз він таки перейшов межу! Я хлюпаю повні пригорщі води йому в обличчя, вилажу з того клятого басейну, вся мокра до нитки! Мені не вистачає навіть нецензурних слів аби передати, що я думаю про нього.
- Кохана, ти куди? Застудишься! Пішли до мене! Я не чіпатиму тебе, клянусь!
- Боже, який же ти козел! Просто еталонний козел! Не хочу тебе бачити!
І от я біжу від нього геть. Вся мокра, прости Господи, до трусів. Холодно так, що мурашки на моїй шкірі побігли додому за шубами. Шкода, що літо так швидко закінчилось! І я уяви не маю, що робити далі...